Попри велику кількість порушень мої переконання в необхідності міжнародного гуманітарного права лише зміцнилися. Порушення норм не означає їхньої недоречності. Це свідчить про складність забезпечення дотримання правових обмежень під час війни, а також про низьку ефективність механізмів запобігання серйозним порушенням МГП, відповідальності за воєнні злочини тощо.
Чи використовуються такі механізми ефективно? Чи проявляється воля держав до їхнього застосування? Запитання, швидше, до міжнародної спільноти. Водночас ми бачимо, як під впливом масштабних серйозних порушень міжнародного гуманітарного права зросло засудження воєнних злочинів, чия протиправність встановлена самим МГП. Ми відчуваємо, як зросла підтримка України. Тому першочергово необхідно зміцнювати механізми дотримання МГП. Але, на мою думку, міжнародне гуманітарне право працює попри кількість і тяжкість воєнних злочинів. Бо їхня відсутність у конкретній ситуації – це і є дотриманням МГП. Міжнародне гуманітарне право врятувало тисячі життів завдяки добре спланованій евакуації цивільних, можливості доставки гуманітарної допомоги тощо. А проте увагу завжди прикуто до негативного – до порушень. Це зрозуміло. Тому повторюсь: міжнародне гуманітарне право працює тоді, коли ми не чуємо про воєнні злочини.
Збройний конфлікт змінює ставлення до міжнародного гуманітарного права, адже відбувається переосмислення, перенесення від абстрактних категорій до життєво необхідного, що захищає кожного. Саме порушення міжнародного гуманітарного права зменшують віру в нього, в його ефективність. За своїм змістом міжнародне гуманітарне право має багато спільного з вимогами моралі. Його приписи – не вбивати жінок, дітей, не піддавати тортурам – є беззаперечними та зрозумілими як імперативні норми у будь-якому цивілізованому суспільстві. Вони містяться у релігійних та моральних джерелах, які формувалися протягом історії людства. Величезний вплив на виникнення міжнародного гуманітарного права мають християнство та ідеї гуманізму. Порушення загальновизнаних норм відкидають порушника, його ідеологію, його культуру за межі цивілізації. Проте виключно моральні правила, загальні уявлення про гуманність тощо, на яких засновано міжнародне гуманітарне право, самі по собі, без юридично обов’язкових механізмів дотримання не можуть забезпечити захист жертв війни. Тому МГП – це передусім право. Норми міжнародного гуманітарного права породжують юридичні зобов’язання сторін конфлікту, воно діє через заборони. Без нього війна перетворюється на прірву необмеженого насильства.
Дійсно, в цьому розрізі міжнародне гуманітарне право містить унікальні норми та принципи. Серед них – юридичний обов’язок держави поширювати знання з МГП. Тому що без знань у сфері міжнародного гуманітарного права неможливо забезпечити його дотримання, насамперед комбатантами. Зобов’язання держав є прямим та безпосереднім. Форми реалізації можуть бути різними. Серед них: якомога ширше розповсюдження міжнародного гуманітарного права, зокрема текстів Женевських конвенцій та Додаткових протоколів до них; включення міжнародного гуманітарного права до навчальних програм військової освіти та воєнної підготовки; включення міжнародного гуманітарного права до програм цивільної освіти; заохочення вивчення МГП цивільним населенням; наявність тексту Женевських конвенцій та Додаткових протоколів до них і спеціальне ознайомлення з їх положеннями військової та цивільної влади.
Нагадаю, що Женевські конвенції про захист жертв війни від 12.08.1949 є об’єднувальною назвою чотирьох Женевських конвенцій, кожна з яких забезпечує захист окремих категорій жертв війни (поранених та хворих комбатантів, військовополонених, цивільного населення), та Додаткових протоколів 1977 року до них. Вони містять статті із зобов’язанням держав щодо поширення знань про міжнародне гуманітарне право.
Це, наприклад:
• стаття 47 Женевської конвенції від 12.08.1949 про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях (ЖК І);
• стаття 48 Женевської конвенції від 12.08.1949 про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, із складу збройних сил на морі (ЖК ІІ);
• стаття 127 Женевської конвенції від 12.08.1949 про поводження з військовополоненими (ЖК ІІІ);
• стаття 144 Женевської конвенції від 12.08.1949 про захист цивільного населення під час війни (ЖК ІV);
• стаття 83 Додаткового протоколу I до Женевських конвенцій 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (ДП І);
• стаття 19 Додаткового протоколу II до Женевських конвенцій 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру (ДП ІІ)).
Серед цільових груп, для яких знання з міжнародного гуманітарного права є обов’язковими, – військовослужбовці; юристи, насамперед військові; правоохоронці; судді; персонал, який забезпечує утримання військовополонених. Також це медичний та духовний персонал, який підпадає під особливий захист міжнародного гуманітарного права; журналісти, освітяни, від яких залежить поширення знань з МГП; викладачі військових та юридичних закладів вищої освіти.
Важливим є знання принципів міжнародного гуманітарного права співробітниками та волонтерами гуманітарних організацій, зокрема Товариства Червоного Хреста України.
Звернімось до арифметики. Перша Женевська конвенція 1864 року містила лише 11 параграфів. У чотирьох Женевських конвенціях від 12.08.1949 з Додатковими протоколами до них від 08.06.1977 – понад п’ятсот статей, що накладають обмеження на сторони збройного конфлікту. Тобто кількість заборон збільшилася більш ніж у п’ятдесят разів. Звісно, й кількість порушень зросла. Збільшився також перелік воєнних злочинів – достатньо порівняти Статут Міжнародного військового трибуналу для суду та покарання головних воєнних злочинців країн осі з Римським статутом Міжнародного кримінального суду.
Безумовно, «право війни» – сучасне міжнародне гуманітарне право – посприяло зменшенню насильства під час воєн, гуманному поводженню з пораненими та хворими зі складу збройних сил, військовополоненими, цивільним населенням. Але воно не завадило масовим і тяжким воєнним злочинам під час Першої та Другої світових воєн, інших міжнародних та неміжнародних збройних конфліктів. Причини недотримання МГП не змінюються протягом століть. Це політика воюючої держави щодо нехтування міжнародним, зокрема міжнародним гуманітарним правом, дегуманізація супротивника, відсутність дисципліни та непрофесіоналізм збройних сил, традиції ведення війни з порушеннями МГП, відсутність навчання міжнародному гуманітарному праву.
Докторант “Українського вільного університету” в Мюнхені
Карен Далалоян
