Представляємо вам відверте інтерв’ю з громадським діячем, засновником Українського культурно-спортивного центру «Країна», докторантом Українського Вільного Університету в Мюнхені Кареном Далалояном. Педагог і тренер відомий своєю неабиякою роллю в підтримці української культури та спорту в Німеччині, а також своєю активною діяльністю в освітній та громадській сферах. Він розповідає про свій життєвий шлях і роль у розвитку української громади в Мюнхені, про спортивну та громадську діяльність в Україні, а зараз і в Німеччині, а також ділиться своїми поглядами на вимушену еміграцію та майбутнє України, розкриває свої амбіції та плани.
«Життя було не солодким»
— Які інтереси були в дитинстві та юності? — Я жив у Вірменії, і в той період, як і у більшості моїх однолітків, основний час займала навчання. 10 років у середній школі, потім коледж із поглибленим вивченням англійської, і далі, звичайно, інститут. У нас так прийнято (Усміхається — Автор). Обов’язково треба вступати до вищого навчального закладу. Я став магістром у Вірменському педагогічному інституті на історико-юридичному факультеті.
Я виріс у невеликому вірменському місті Ванадзор. Це місто було відоме своїми суворими нравами та кримінальною обстановкою в 90-ті роки. Багато хто пам’ятає його через землетрус, епіцентром якого був Спітак, лише за 16 км від нас. У таких умовах підлітки або були схильні до злочинності, або сиділи вдома. Спорт, а саме кікбоксинг, став для мене віддушиною, і я захопився ним. Тоді багато хто бився, це було мотивацією для молодих людей. Ми дивилися відеокасети і виступали дуже жорстко.
Коли мені виповнилося 16 років, я зрозумів, що майбутнього в цьому місті у мене немає. Я ухвалив рішення переїхати до Єревана, де життя вирувало, малювало привабливі перспективи, і все здавалося набагато цікавішим. Мій батько тоді сказав мені: «Вибирай: або ти залишаєшся тут, навчаєшся в місцевому інституті, і я постараюся тобі допомогти, або ти переїжджаєш до столиці, але там я допомогти не зможу, грошей немає». Я вибрав другий варіант і ніколи про це не пошкодував. Переїзд до столиці був непростим, все потрібно було робити самостійно: оплачувати навчання, знімати житло, справлятися з іншими витратами. Життя було не солодким.
Я почав із пошуку будь-якої роботи, щоб вижити. Займався всім, чим тільки можна було займатися, щоб заробити грошей на життя. Наприклад, з полів збирали фрукти та овочі та продавали в місті. Хоча я не вважав себе бізнесменом ніколи. У 18 років мені запропонували роботу сценариста на державному телеканалі в ток-шоу «Відкриті вікна». Як на той час мені платили непогані гроші, але через труднощі в адаптації в колективі я протримався там лише чотири місяці.
Потім я спробував себе в інших сферах, зокрема й у кіно. Я грав другорядні ролі, наприклад, криміналіста чи лікаря. Причому це не було участю в «масовці», а повноцінні ролі. Один із фільмів, у якому я знімався, так і не вийшов на екрани, але, що цікаво, я за нього все одно отримав свої гроші.
Крім цього, я працював помічником режисера в авторській програмі і досить добре вивчив основи телебачення, включно з роботою з пультом.
Пізніше я став головним режисером на телеканалі Муз-ТВ. Канал був невеликим, але робота була захопливою. Однак у взаєминах із колегами знову виникали складнощі через мою непоступливість, що, враховуючи мою молодість, а мені було 22 роки, не дивно.
У 2008 році я, несподівано для самого себе, почав працювати в парламенті Республіки Вірменія. Я добре знав англійську, був досить тямущим і вмілим, і мій знайомий депутат запропонував мені стати помічником його друга, теж депутата. Пізніше я потрапив до постійного комітету із захисту прав людини та громадських питань. Досвід роботи та навички в англійській мові виявилися затребуваними, зокрема в спілкуванні з численними міжнародними делегаціями, такими як ООН та ОБСЄ. У якийсь момент я навіть став неофіційно виконувати функцію помічника спікера парламенту. Там працювали механізми розрізнення на «своїх і чужих». Усі офіційні помічники були своїми: кум, брат, сват, сини, тітки, племінники. Але комусь же й працювати треба було, і знайшли мене, бідолаху (Сміється — Автор), у якого немає ні грошей, ні братви, ні дядь, ні тіть, нікого.
Цей дворічний період у парламенті став для мене колосальним досвідом, який згодом мені дуже допоміг. Але в якийсь момент, коли здавалося, що я досяг вершини своєї кар’єри, життя внесло свої корективи. Як ми побачили 24 лютого 2022 року в Україні, зміни можуть статися будь-якої миті, і життя може повернути в найнесподіванішому напрямку.
— Як ви опинилися в Україні?
— Я був молодий і не думав серйозно про майбутнє. У результаті виникли фінансові складнощі. Тому я вимушено переїхав до України, вважаючи, що це тимчасово. На літо, коли парламенти майже всіх країн не працюють, я взяв відпустку і вирушив до Харкова, де жила моя сестра з чоловіком. У них був невеликий бізнес, і я вирішив допомогти їм і заодно заробити.
Пам’ятаю свою першу зустріч у Харкові із земляками, які вже давно там жили. Вони запитали: «Ти надовго?» Я відповів, що на два-три тижні. Усі посміялися і сказали, що вони теж приїхали «на тиждень» у 70-80-ті роки. Я відповів: «Це ви, а я повернуся». Зрештою вони мали рацію, я так і не повернувся (Сміється — Автор).
Про той початковий етап життя в Україні особливо нічого розповідати. Звичайно, мене в Раду не взяли, у Міськраду не взяли, нікуди не взяли (Сміється — Автор). Я працював у кафе родичів, виконував будь-яку роботу. Але моя головна мета була одна — піднятися і встати на ноги. І я почав до цього прагнути.
У 2014 році я відкрив юридичну фірму. Робота була здебільшого сидячою: ти пишеш, думаєш, нервуєш, знову пишеш. Через такий спосіб життя з’явилися проблеми зі здоров’ям, і я почав тренуватися, став ходити до спортзалу в Харкові. Але оскільки закінчував роботу дуже пізно, це було незручно, і я вирішив знайти місце для тренувань ближче до дому в Пісочині. Я знайшов невеликий фітнес-зал на 36 квадратних метрів, який орендував на два дні на тиждень, повісив грушу і почав займатися.
«Спорт став способом життя»
Незабаром до мене приєднався 15-річний племінник. Одного разу він сказав: «У мене тут є друзі. Вони дізналися, що ми тренуємося, і хочуть приєднатися. У селищі немає секції єдиноборств». Зал для нас двох був занадто великим, тому я сказав, що вони можуть прийти. Так до нас прийшли ще кілька людей. Зал був у напівпідвальному поверсі з вікнами, і підлітки, почувши, як ми тренуємося, почали підходити, дивитися, а потім і зовсім спускатися, запитуючи, чи можна їм теж займатися. Ну хіба можна відмовити? Я взяв їх.
Пізніше зрозумів, що нас стало надто багато і потрібен був тренер, тому що я сам не збирався цим займатися — у мене було багато справ і роботи. Я запросив відомого вірменського тренера, і ми почали тренування. Згодом прийшло стільки народу, що довелося додати ще дні і взяти більше тренерів. Новачки запитували навіть про боротьбу і рукопашний бій. Зрештою у нас з’явилося 3-4 нових тренери і безліч секцій. Але для мене тоді це все було непрофесійно.
Однак наші хлопці почали виступати на турнірах і вигравати. Про нас дізналися, і я став займатися цим серйозніше. Потім, як то кажуть, пішло-поїхало: наші хлопці почали виступати в професійному спорті: змішані єдиноборства, кікбоксинг. Ми відкрили промоушен, почали виховувати професійних спортсменів. З 2015 року у нас з’явилися свої зали. Спочатку можливостей не було — я, як кажуть вірмени, з каменю хліб робив. Потихеньку все розвивалося, спочатку в Пісочині, потім і в Харкові.
З 2014 року ми створили свою лігу і провели понад сто турнірів. У 2020 році в Харкові у нас вже були великі зали. Пізніше я почав відкривати зали у віддалених селищах, де взагалі не було спорту. Знаходив тренерів і відправляв їх туди. Зрештою сотні й тисячі дітей і підлітків займалися спортом у нашій організації. Це стало способом життя.
— З якими викликами ви зіткнулися в Харкові?
— Якщо узагальнювати, то я зіткнувся з викликами, характерними для чужої країни. Однак варто зазначити, що одним із найбільших плюсів була і залишається гостинність місцевих жителів. Загалом мене сприймали добре, і не сильно заважали працювати. Влада тут більш лояльна, тобто вони не заважали, але й не допомагали. Це двоїста ситуація: з одного боку, добре, коли не заважають, але з іншого — відсутність допомоги також є недоліком. В Україні, як і в інших країнах, існує бюрократія, яка, на жаль, проникає і в спортивну сферу. Бували випадки, коли замість того, щоб оцінити користь проєкту, увагу приділяли тому, хто його реалізує. Якщо тебе не знають або ти не належиш до «своїх», проєкт міг опинитися під загрозою. У цьому відношенні Німеччина та Україна — це небо і земля.
Найбільша проблема, з якою я зіткнувся, була матеріального характеру. Відкриття залу вимагає орендної плати, купівлі інвентарю, фінансування поїздок спортсменів на турніри. Іноді спортсмени їхали за свій рахунок, іноді мені доводилося знаходити фінанси.
Крім того, ми активно займалися громадською діяльністю, допомагали біженцям. Вже у 2014 році, коли волонтерство не було так поширене, ми почали допомагати людям, які приїхали з Донбасу. Дуже часто, коли я закликав людей зібратися, щоб зустріти і підтримати біженців, багато хто відповідав: «Моя хата з краю». Або прямо говорили мені: «Карен, не будь більшим католиком, ніж Папа Римський!». Вони вважали, що якщо українці самі не рухаються з місця, то й мені не варто цього робити. Але я завжди жив по совісті та по честі. Якщо я вважав щось необхідним, я просто йшов і робив це. Ми надавали допомогу в найрізноманітніших аспектах: від їжі та одягу до організації дозвілля, тренувань і навчання. Хлопці займалися у нас безкоштовно. Спільно з МВС ми реалізували безліч проєктів, один з яких — спортивно-патріотична школа для дітей-сиріт, дітей із неблагополучних сімей і тих, хто був схильний до правопорушень. Ми виховували їх морально і духовно, і багато було зроблено в цьому напрямку. З плюсів — нам не заважали. З мінусів — нам не допомагали. Це створювало певні складнощі, але ми продовжували рухатися вперед.
— Як вистачало на все це завзяття, енергії та часу?
— Мій графік досі залишається таким самим насиченим. Хочу зробити одне зізнання — уперше.
У дитинстві я був досить лінивим і часто знаходив причини, щоб не робити щось. Але з віком я зрозумів, що ті мрії та цілі, які я ставив перед собою, неможливо досягти, виявляючи лінь. Перехідний момент у моєму житті, коли я переїхав з Вірменії до України, став найкращим у моєму житті, тому що саме тоді відбулося усвідомлення. Коли ти самотній, без підтримки, без коштів, саме тоді ти починаєш розуміти, де помилявся. Якщо людина і в цей момент не усвідомлює своїх помилок, то, ймовірно, вона і в майбутньому не має наміру змінити себе і своє життя.
Навіть коли я працював у парламенті, я не завжди віддавався роботі на всі сто відсотків. Міг замість роботи піти відпочити, не повністю фокусуючись на своїх мріях і цілях. Але після переїзду до України все змінилося: світогляд, мислення. Я зрозумів одне: час завжди можна знайти. Це брехня, коли хтось каже, що у нього немає часу. Насправді ми часто витрачаємо його на телефон, перегляд роликів, зайві розмови. Якщо прибрати все це з життя, то можна побачити, скільки часу залишається. Треба ставити мету, а якщо ти її поставив і йдеш до неї, то час на все знайдеться.
У мене, як і у всіх, є 24 години на добу, і я завжди встигав керувати 3-4 напрямками паралельно. І зараз умію це робити, тому що навчився правильно розпоряджатися своїм часом і не шкодую себе. Коли молоде покоління запитує, як я це роблю, я кажу, що перший фактор — це не шкодувати себе. Людина, яка почала себе шкодувати, швидше за все, не зможе досягти бажаного в житті.
«Я вважаю себе творцем»
— Ким ви себе більше відчуваєте? Юрист, тренер, громадський діяч?
— Це дуже складне питання, тому що я сам собі до кінця на нього не відповів. Спробую пояснити, як я розумію свій статус.
Це цілком природно, що у кожної людини в житті з дитинства є кілька пріоритетів. Я не вірю, що людина, яка стала лікарем, не мала більшої мрії з дитинства. Звідки нам знати, що він не мріяв стати футболістом у дитинстві? Вони ж не будуть розкривати всі свої таємниці.
З ким би я не спілкувався — відомі депутати, прокурори, поети — усі вони зізнавалися, що мріяли займатися чимось ще. Наприклад, Хабіб Нурмагомедов, професійний боєць і чемпіон світу в UFC, крім спорту, дуже любить грати у футбол. Або Усик, який також фанат футболу, але є боксером.
У мене в житті теж були різні пріоритети. Чесно скажу, у мене не було однієї конкретної мети стати юристом, депутатом, тренером чи спортсменом. Я завжди хотів стати успішним і потрібним. А як я цього досягну — для мене не так важливо, головне, щоб це було в рамках закону і приносило користь. Я вважаю себе щасливим, тому що все, що я люблю, я роблю, і все, що роблю, я люблю. Спорт, наприклад, — це моя пристрасть. Коли я заходжу в зал, я забуваю про невдачі, хвороби, про все негативне. Зал для мене — це свого роду храм, місце, де я відновлююся. Бували випадки, коли я з температурою йшов у зал. Там, незважаючи на запаморочення і піт, я тренуюся або треную хлопців, і стіни залу буквально лікують мене. Ось чому я не можу кинути цю справу.
Я люблю бачити результати своєї праці, радіти, коли діти, які прийшли з різними проблемами — фізичними чи моральними, через кілька місяців, рік починають долати себе, піднімаються з низького психологічного стану і стають шанованими. Бачити, як вони починають виступати на турнірах, — це щось, що не проміняєш ні на що. Крім того, я люблю політику, політологію, бізнес і певні моделі бізнесу. Я люблю співати. І все це я роблю. Якщо мені захочеться співати, я можу це зробити навіть на тренуванні. Ми можемо їхати з народним депутатом в машині, і якщо я захочу, я почну співати. Я можу співати, сидячи на лекції, на докторантурі. Якщо я так вирішив, я це робитиму. У мене в душі є певна свобода, яка дозволяє мені бути самим собою в будь-якій ситуації.
— Що для вас означає «досягати мети»? Яка ваша філософія успіху?
— Фраза «Досягай мети» змушує задуматися, адже кожен із нас має своє розуміння про досягнення мети.
Я вважаю себе творцем. У світі є споживачі та творці, і вони всі потрібні. Але моя роль — створювати щось, що залишиться після мене. Я завжди працював на себе, створював щось своє, щось спільне, що, сподіваюся, житиме після мене. Моя мета — залишити спадщину, якою зможуть скористатися майбутні покоління. Звичайно, у мене були помилки, часом грубі. Але я завжди старався жити по совісті, не робити того, за що мені буде соромно, і уникати ситуацій, коли про мене говоритимуть погано.
Важливо не просто досягати цілей, а досягати їх правильно. Це означає не лише не грішити, а й створювати щось корисне для інших. Спортивний клуб, освітня школа, культурний центр, футбольний клуб — усе це має служити людям. І якщо хтось завдяки твоїм діям подякує не тобі, а Богу, то це і є правильне життя.
Коли людина йде, вона залишає за собою ім’я та зроблені справи. Ім’я має бути правильним, і якщо його немає, значить, людина десь у житті помилилася.
— Як ви вирішуєте конфлікти та справляєтеся зі складними життєвими ситуаціями?
— Я ріс у Вірменії, займався спортом, зокрема й боями без правил. Незважаючи на те, що я був фізично сильним, ніколи не вирішував конфлікти силою. Учні часто запитували мене: «Ти багато брав участь у вуличних бійках? Як ти відстоював свою правоту?» Моя відповідь їх дивує: практично ніколи. Може бути, пару разів у дитинстві, але більше ніколи не доводилося бруднити руки.
Сила і впевненість, які приходять із тренуваннями, дозволяють вселяти повагу і уникати конфліктів. Головне, щоб люди просто не хотіли «з тобою зв’язуватися». Адже навіщо використовувати кулаки, якщо можна створити ім’я, яке говорить саме за себе? Я завжди вірив у конструктивний підхід. Конфлікти можна вирішувати через діалог, розуміння і дипломатичність. У молодості мені теж не завжди вдавалося уникнути гарячих реакцій, але з часом приходить усвідомлення, що силові методи — це не вихід. Потрібно знаходити підхід до кожної людини і ситуації, використовуючи досвід і мудрість, а не кулаки.
Вирішення конфліктів вимагає терпіння, мудрості та вміння вести конструктивний діалог. Силові методи можуть бути популярні в сучасному суспільстві, але я завжди вибирав шлях розуміння і дипломатії.
«Переїзд за кордон не входив до моїх планів»
— Як ви опинилися в Німеччині?
— Переїзд до Німеччини не був запланованим. Якщо переїзд з Вірменії до України був пов’язаний з особистим переломним моментом, то з України до Німеччини — це вже результат загальної трагедії, а саме вторгнення Росії в Україну.
Багато хто не знає цієї історії, і це породжує чутки. Тому хочу все прояснити. У день початку війни, я, як і багато хто, насамперед відвіз свою сім’ю в безпечне місце, недалеко від Києва. Потім я повернувся до того, що добре знав і робив ще 10 років тому, — до волонтерства. Багато хто вперше почав займатися цим у 2022 році, але для мене це була звична справа. Разом із друзями ми організували евакуацію людей із Харкова. Тоді ніхто не знав, якими будуть масштаби війни, і всі боялися, що це буде вуличне протистояння з боями в житлових кварталах. Ми вивозили жінок і дітей, знаходили для них притулок у Полтавській області, забезпечували їх усім необхідним. За перші дні ми евакуювали близько 150 осіб. Весь наш бізнес, включно з охоронним агентством, був мобілізований на допомогу. Ми роздавали інвентар, обладнання, все, що могло знадобитися на війні, без роздумів.
Багато бізнесменів в Україні намагалися сховати своє майно, але я не чіплявся за матеріальне. У нашій компанії був необхідний інвентар, включно з радіостанціями та іншими засобами зв’язку, які тут же роздавалися підрозділам ЗСУ і всім, хто потребував.
Переїзд за кордон спочатку не входив до моїх планів. Хоча на той момент кордони були ще відкриті, і багато чоловіків залишали країну, я, будучи громадянином Вірменії, взагалі не збирався їхати.
— Ви стільки років прожили в Харкові, але так і не стали громадянином України?
— У мене був постійний вид на проживання, але отримати громадянство було непросто. Не хочу вдаватися в подробиці, але бюрократія — це складна штука. Я сподівався, що мої певні заслуги можуть бути оцінені державою і мені дадуть громадянство. Але ви знаєте, як у країні насправді все відбувається. Коли почалася війна, я не збирався їхати. Я відчував обов’язок залишатися і допомагати. Але ситуація змінилася. За тиждень до війни моя мама зламала руку, потім почалися ускладнення, а на тлі стресу у неї став різко підніматися тиск. Батько теж почав відчувати проблеми із серцем. Швидка не могла приїхати, оскільки була комендантська година і пріоритет віддавався пораненим.
Спочатку ми намагалися знайти допомогу в Україні, але лікарні були переповнені, і стан батьків погіршувався. Я вирішив відвезти їх до Львова, але й там не змогли знайти медичну допомогу. Зрештою я вирішив їхати до Польщі, а потім до Німеччини. Коли ми прибули до Мюнхена, лікарі відразу взялися за лікування мами та батька. Виявилося, що у батька був інфаркт, і йому терміново провели операцію. Маму теж лікували від ускладнень. Лікарі сказали, що якби ми затрималися, могли б його втратити.
Я зрозумів, що повернення в Україну в такому стані для батьків було б надто ризикованим. Тому ми залишилися в Німеччині. Рішення було непростим, але здоров’я батьків для мене найважливіше.
«Я став для хлопців не просто тренером, а другим батьком»
— Ви в Мюнхені. Як прийшли до створення спортивної організації?
— Після того як ми владнали побутові питання, перед нами постало питання, що робити далі. Це був третій важливий етап у моєму житті, цього разу не з мого вибору. Якщо переїзд до України був моїм усвідомленим рішенням, то до Німеччини ми приїхали в умовах, коли багато чого було невизначеним. Ми жили буквально «на валізах», думаючи, що ось-ось повернемося додому. Я розумів, що це може затягнутися, але не хотів у це вірити. Спочатку ми займалися документами, вирішували формальності. Багато хто записався на курси німецької мови, але я не став — моєї англійської було достатньо, тим більше я думав, що скоро поїду. Але одного разу, стоячи в черзі серед інших біженців, я звернув увагу на підлітків, які, як і мій племінник, були в поганому психологічному стані. Ці діти не ходили до шкіл, не знали мови, жили в умовах, абсолютно відмінних від того, що їм було знайоме.
Одного разу, повертаючись додому, мені спала на думку ідея — зібрати хлопців і провести тренування. Я знав, як фізична активність може допомогти в боротьбі зі стресом і депресією. Зробив оголошення — мовляв, збираємося в парку і займаємося. Прийшли близько десяти осіб, і ми почали тренування. Усі були задоволені, і я відчув, що роблю щось важливе.
Ми тренувалися на вулиці приблизно півтора тижня. Розуміючи, що навесні в Німеччині дощі не рідкість, я почав шукати зал. Одна дівчина люб’язно запропонувала свій зал на годину безкоштовно, і ми продовжили там. Людей ставало дедалі більше, було складно, але я справлявся, адже знав, що роблю добру справу. Як і в Україні, усе почалося спонтанно. У мене був зал, були хлопці, але не було інвентарю. Грошей у нас не було, адже більшість біженців не могли дозволити собі витрачатися на спортінвентар. Я звернувся в одну організацію з українським напрямком, але мені сказали, що тут, як в Україні, гроші просто так не дадуть. Потрібно було відкрити офіційну організацію, і тоді можна було б розраховувати на допомогу. В Україні я відкрив дві громадські організації, і це зайняло від тижня до місяця. У Німеччині все виявилося складніше. Ми зібрали Опікунську раду, провели нараду, подали документи. Але процес затягнувся — були мовні бар’єри, нерозуміння місцевих законів і процедур.
Через рік ми отримали документи і зареєстрували нашу організацію. За цей час кількість учнів збільшилася, і вже в листопаді ми поїхали на перший чемпіонат світу в Австрії, де виграли кілька медалей. Це стало величезним досягненням для хлопців, які ще недавно не знали, куди себе подіти.
Організація стала для нас не просто спортивним клубом, а справжньою сім’єю. Багато підлітків опинилися у складній ситуації — хтось виїхав без батька, у когось батько залишився в Україні. У таких умовах я став для хлопців не просто тренером, а другим батьком. Це було несподівано і складно для мене, але я розумів, що це потрібно.
Згодом наша організація стала частиною Національної Федерації ВАКО Німеччини. Тепер наші спортсмени виступають з офіційним синім паспортом німецького спортсмена.
Крім спорту, ми розвинули культурний напрямок. Ми відкрили культурний центр, де українські діти вчаться співу, танцям, грі на гітарі, шахам і багато чому іншому. Ми проводимо концерти, представляючи українську культуру як для наших співвітчизників, так і для іноземців.
У 2023 році ми відкрили українську суботню школу, де викладачі з України допомагають дітям зберегти рідну мову, культуру та освіту.
У наших планах — відкрити кіношколу, тому що ми збираємося знімати фільми про війну і дітей. Також плануємо розвивати футбольний напрямок, залучати нових тренерів і розширювати нашу діяльність.
На даний момент наша організація в основному об’єднує українців, але ми відкриті для всіх. Ми продовжуємо рости і розвиватися, незважаючи на всі труднощі.
— Я знаю, що ви навчаєтеся в Українському Вільному Університеті. Чому вирішили здобувати ще одну освіту? — В Україні у мене завжди знаходився час на все. Я встиг закінчити два основні навчальні заклади. По-перше, я закінчив юридичну академію імені Ярослава Мудрого в Харкові, де спеціалізувався на адміністративному праві. Потім, отримавши ступінь магістра, я вступив до Державної Академії при Президентові України. За кілька місяців після мого вступу, Академію об’єднали з університетом Каразіна. Я завершив навчання в об’єднаному університеті, спеціалізуючись на адмініструванні. Уся моя професійна діяльність пов’язана з адміністративною роботою, тому що я люблю цю сферу.
Тепер, перебуваючи в Німеччині, я продовжую розвивати свої інтереси. З дитинства у мене було багато захоплень — спорт, тренерська робота, організація заходів, бізнес, юриспруденція. Люди часто не розуміють, як можна поєднувати всі ці ролі. Але я займаюся тим, що мені подобається, і намагаюся робити це якісно. Існує думка, що краще займатися чимось одним, але робити це добре. Я ж вважаю, що можна успішно займатися кількома речами, якщо вони тобі справді цікаві і ти зосереджений на них.
Зараз я навчаюся в докторантурі Українського Вільного Університету в Мюнхені, який існує вже понад 100 років. Я сподіваюся, що через пару років зможу захистити дисертацію і отримати ступінь PhD, що є однією з моїх мрій. Я завжди цікавився політологією і тим, як будується політика, хоча сам у політиці не хочу бути. Мені більше цікаво займатися політичним аналізом і консультуванням.
— Чи є у вас амбіції піти в політику?
— Якщо з’явиться можливість і підходяща роль, то я готовий розглянути такий варіант. Протягом 15 років я активно займаюся громадською діяльністю, навіть без офіційного статусу та адміністративних важелів. Я роблю все можливе для людей.
Однак наявність політичної чи адміністративної посади дала б мені змогу реалізувати проєкти, які я раніше не міг здійснити через брак ресурсів. Наприклад, у сфері розвитку спорту у віддалених селах. Я давно помітив, що в областях за межами великих міст і районних центрів часто немає спортивної інфраструктури або вона перебуває в занепаді.
Якби у мене були адміністративні ресурси, я б зосередився на створенні та розвитку спортивних об’єктів у таких місцях. У містах приватні підприємці відкривають спортзали, але в селах бізнес не завжди йде на це. Якщо держава не надає необхідну інфраструктуру, ніхто інший її не створить. Тому, наприклад, у Манченках (Населений пункт під Харковом — Автор) ми відкрили секцію, і для дітей це було справжньою подією — вони вперше побачили тренування і спаринги.
Чи займатимуся я політикою в майбутньому — покаже час.
«Сила і відродження України залежать від самих українців»
— Судячи з вашої відповіді, ви збираєтеся повернутися в Україну в майбутньому?
— Безумовно, я планую повернутися. Важливо зазначити, що я вступив саме до українського університету, оскільки тут усе українізовано: предмети, історія, право тощо. Це підтверджує, що у мене є мета повернутися в Україну. У мене багато незавершених справ там. Моє бажання продовжувати розпочате саме в Україні залишається колишнім.
Не буду заглиблюватися в деталі, але, принаймні поки мої батьки потребують догляду та лікування, а в інших країнах ситуація з безпекою їхнього здоров’я залишає бажати кращого, Німеччина — це чудове місце для їхнього лікування та забезпечення безпеки. Тому поки я тут, але моя мета — повернутися в Україну і принести користь, коли настане відповідний час.
Я планую використати свої зв’язки та досвід, набуті тут, щоб допомогти Україні після війни. Після закінчення війни економіка і спорт в Україні будуть у складному стані, і я хочу повернутися з конкретними проєктами та пропозиціями. Моя ідея — створити міжнародні зв’язки та проєкти, які будуть корисні для України.
Зокрема, я хочу створити платформу для українських спортсменів у Німеччині, де вони зможуть проводити збори та розвиватися. Також планую розвивати співпрацю між німецькими та українськими спортивними організаціями. Я бачу себе в ролі, наприклад, посла доброї волі, допомагаючи зміцнювати взаємні зв’язки і залучаючи ресурси та підтримку з Німеччини для України.
Мені здається, що кожна країна, навіть така як Німеччина, потребує людей, які можуть запропонувати свої ідеї та проєкти для загального блага. Тож, безумовно, моя мета — повернутися і зробити свій внесок у розвиток України.
— Наскільки ви амбітні?
— Дуже амбітний! Немає таких мірок, щоб виміряти свою амбітність. Нехай хтось скаже, що мати багато амбіцій — це погано, і спробує мене переконати. Я, можливо, вислухаю їх, але поки що ніхто не зміг переконати мене в зворотному. Єдине, що мені можуть сказати — це що іноді потрібно відпочивати. Я справді погано почуваюся через брак відпочинку. Може бути, мені варто більше відпочивати розумово і фізично. Але скорочувати свої амбіції або зупинятися я сенсу не бачу.
Життя проходить певну еволюцію. У дитинстві ти нічого не можеш зробити, потім ростеш, набираєшся сил, досвіду і здібностей, щоб творити. А в старості, на жаль, сили і здібності починають згасати. Я не говорю про рідкісні винятки на кшталт Байдена або Трампа, які хочуть залишатися при владі до 80 років. Для мене це не амбіції, а швидше вже маразм.
Я розумію, що з віком здоров’я або інші обставини можуть перешкодити розвитку, і амбіції можуть згаснути самі собою. Але поки я в розквіті сил, я не бачу сенсу обмежувати себе або скорочувати свої амбіції. У мене є багато планів, і те, що я розповів, — лише мала частина. Про свої більш амбітні плани я поки що волію не говорити.
— Де в структурі вашої організації «Країна» представлена Вірменія?
— Скрізь, де б я не знаходився, я підтримую зв’язок з вірменськими громадами і дружу з вірменами.
Коли я переїхав до України, я вважав, що крім допомоги вірменам, важливо бути вдячним тій країні та народу, які мене люб’язно прийняли. Саме з цього почалася моя ідеологія. Чесно кажучи, ситуація могла б розвиватися інакше. Українці могли б мене не прийняти, і в такому разі я, можливо, зосередився б на чисто вірменській діяльності. Але, як виявилося, мені вдалося знайти спільну мову з українцями, і я закохався в цю країну і народ.
Не буду говорити про поганих представників якогось народу — вони є скрізь. У Вірменії, Україні, у будь-якій іншій країні. Але загалом я закохався в Україну і не помилився у своєму виборі. Навіть коли стикаюся зі складнощами від деяких українців, це не змушує мене розчаруватися або змінити свої погляди. У Німеччині вірменська громада надала мені значну допомогу, надаючи приміщення, консультації та іншу підтримку. Вірменська громада в Німеччині існує вже понад сто років, особливо після геноциду вірменського народу. Багато біженців знайшли притулок у Німеччині, і їхні нащадки вже живуть тут. Це міцна, хоч і невелика, але згуртована громада. Ми разом реалізуємо різні вірменські проєкти, але треба враховувати і чисельність громад у Мюнхені.
Наприклад, у Мюнхені проживають десятки тисяч українців, що вимагає набагато більше уваги та роботи порівняно з півтори тисячами вірмен. Вірменські громади та організації в Німеччині вже давно працюють і все налагоджено. Я не вважаю за необхідне створювати нові структури. Моя робота спрямована на допомогу існуючим громадам, і я підтримую їхні ініціативи.
Вірменський фактор завжди матиме важливе місце в моєму житті. Вірменія — моя історична батьківщина, і я переживаю за її долю. Однак моя основна робота зосереджена на допомозі Україні та підтримці українських ініціатив.
— Яким Ви бачите майбутнє України?
— Майбутнє України пов’язане з безліччю труднощів та невизначеностей, і це я відображаю у своєму науковому есе, яке нещодавно написав у рамках докторантури. Я часто розмірковую про майбутнє, і ніч, коли все навколо затихає, — найкращий час для глибоких роздумів. Те, що сталося з Україною, було несподіваною та вкрай сумною подією. Україна — це мирна та країна, що розвивається, і те, що сталося, не є її провиною. Однак важливо, щоб українці зберегли свою ідентичність та рівновагу, де б вони не знаходилися.
Війна рано чи пізно закінчиться, і нам потрібно робити все можливе, щоб створити умови для повернення тих, хто виїхав. Це стосується і бізнесменів, і вчених, і всіх, хто може зробити свій внесок у відновлення країни. Важливо створити лояльне ставлення та умови для повернення, щоб ці люди знову змогли зробити свій внесок у розвиток України.
Я вірю, що сила та відродження України залежать від самих українців. Зовнішня допомога, звичайно, важлива, але вона не замінить внутрішніх зусиль та патріотизму. Кожен народ сам відновлює свою країну, і лише українці можуть побудувати своє майбутнє.
Я готовий повернутися та взяти участь у відновленні, коли настане час. Моя готовність та бажання працювати на благо України залишаються незмінними.