Тож питання не в тому, чи варто їх використовувати, а лише в тому, у кого їх купувати.
Як це назвати, коли поліція десятиліттями блукає в темряві, не в змозі вистежити колишню терористку RAF, хоча та живе в самому центрі Берліна, — а потім з’являється журналіст із комп’ютерною програмою за якихось 17,99 євро і розкриває справу за пів години? Саме так сталося у справі колишньої терористки RAF Даніели Клетте. Тим журналістом був канадець Майкл Колборн із дослідницької платформи Bellingcat. Він використав програму розпізнавання облич Pimeyes, щоб швидко прочесати інтернет. І вуаля — знахідка. Колишня терористка RAF, яка жила під чужим ім’ям, була на Facebook.
Зрозуміло одне: технологія існує, вона дешева і працює. Поліція повинна мати право її використовувати. Отже, дискусія має точитися не навколо «чи варто», а навколо «як». Хто постачає програмне забезпечення? На яких умовах? І як забезпечується захист даних?
Противники розпізнавання облич попереджають про державу стеження. Це занепокоєння варто сприймати серйозно. Але альтернатива — не свобода, а безсилля слідчих. Якщо журналіст із програмою за 17,99 євро досягає більшого, ніж уся поліція, то з оснащенням правоохоронних органів щось не так.
Політика має діяти негайно: поліції потрібні чіткі правила використання програм розпізнавання облич — і бюджет на їх закупівлю. Не в сумнівних постачальників, а в сертифікованих компаній, що дотримуються норм захисту даних. Справа Клетте — повчальний приклад: хто має неправильні інструменти, той втрачає час. А час у боротьбі з тероризмом і тяжкою злочинністю може вирішувати питання життя і смерті.
Джерело: www.sueddeutsche.de
